І якби на те моя воля,

Так багато на світі горя,

написала б я скрізь курсивами:

люди, будьте взаємно красивими!

Ліна Костенко

Принципова, вперта, вимоглива, горда. Часом різка, з блискавичною реакцією і неабияким почуттям гумору. Щира й безкомпромісна, вона ніколи не продавала свого таланту, відстоювала чесність і високу художність поетичного слова. Усе це – про Ліну Костенко. Вона народилася в сім'ї вчителів 19 березня 1930 року в м. Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої поетеси з ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні та етичні смаки, фольклорні та історичні взірці для наслідування.

 МАТИ

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п’ятеро вже нас.

Купляла нам гостинчика за гривеник,

Топила піч і поралась гаразд.

У ті часи, страшні та волохаті,

коли в степах там хто не воював, –

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював…

            Коли дівчинці було 6 років,  родина перебралася до столиці. На все життя Ліна перед собою мала приклад батька – Василя Костенка, поліглота-самородка (він знав 12 мов), педагога від Бога. Одного страшного дня батька було заарештовано та забрано від сім’ї на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не уявляла, що таке бути дочкою «ворога народу», вона просто не могла змиритися в душі, за що й чому її доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонно й брутально принизили, відірвали від неї і матері. А потім була війна… Зворушують спогади про рідне місто Ржищів у період окупації, коли родина намагалася перебратися через Дніпро, ховалася в окопах… і там Ліна Костенко написала свій перший вірш:

Мій перший вірш написаний в окопі, 
на тій сипкій од вибухів стіні, 
коли згубило зорі в гороскопі 
моє дитинство, вбите на війні. 

Лилась пожежі вулканічна лава. 
Горіла хата. Ніч здавалась днем. 
І захлиналась наша переправа 
через Дніпро – водою і вогнем. 

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. 
Хрестилась баба, і кінчався хліб. 
Двигтів отой вузесенький окопчик, 
де дві сім'ї тулились кілька діб. 

О перший біль тих не дитячих вражень, 
який він слід на серці залиша! 
Як невимовне віршами не скажеш, 
чи не німою зробиться душа?! 

Це вже було ні зайчиком, ні вовком – 
кривавий світ, обвуглена зоря! – 
а я писала мало не осколком 
великі букви, щойно з букваря, – 

той перший віршик, притулившись скраю, 
щоб присвітила поночі війна. 
Який він був, я вже не пам’ятаю. 
Снаряд упав – осипалась стіна.   

Після закінчення середньої школи майбутня поетеса вступила до  Київського педагогічного інституту, а потім – до Московського літературного інституту імені О.М. Горького, який закінчила в 1956 році. Одразу після завершення навчання Ліна Костенко видала свою дебютну збірку поезій «Проміння землі». Друга збірка «Вітрила» вийшла в 1958 році, за нею – збірка «Мандрівки серця» (1961 р.). Поетесі одразу вдалося завоювати любов та повагу українців, але не всім подобалася її творча діяльність. «Зоряний інтеграл» 1962 року заборонила до друку цензура, і відтоді ім’я Ліни Костенко зникло на 15 років. Увесь цей час поетеса писала «в шухляду» та стала однією з ключових фігур покоління українських шістдесятників.

За час вимушеного мовчання поетеса не сиділа склавши руки та створила свої найкращі твори: і «Берестечко», і «Марусю Чурай», і поезії, що згодом увійшли до збірок «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність».

Страшні слова, коли вони мовчать,

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Повернутися до читачів твори  Костенко змогли лише 1977 року: тоді було опубліковано збірку її віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го – історичний роман у віршах «Маруся Чурай», який чекав свого виходу 6 років. За нього поетеса отримала Державну премію імені Тараса Шевченка. Після книги італійською «Інкрустації» (1994) та «Берестечко» (1999) Ліна Костенко знову взяла паузу. На 10 років вона вже за власним бажанням зникла з публічного простору. У 2005 році Ліна Костенко взяла участь в експедиції до Чорнобильської зони. Письменниця активно працювала нарівні з усіма вченими, рятуючи предмети побуту і артефакти народної культури від знищення і забуття.

А от літературне повернення Ліни Костенко відбулося 2010 року: письменниця видала свій перший прозовий твір «Записки українського самашедшого», що викликав великий ажіотаж. Остання книга Ліни Костенко з’явилася в лютому 2011 року – до поетичної збірки «Річка Геракліта» ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій.

Очима ти сказав мені: люблю.

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Про чоловіків Ліни Костенко відомо не так багато, як зрештою і про її життя загалом. Письменниця була двічі заміжньою. Перший шлюб з Єжи-Яном Пахльовським, який став батьком дочки Костенко письменниці Оксани Пахльовської. Другий шлюб Костенко взяла із директором кіностудії імені Довженка Василем Цвіркуновим. Разом вони прожили 25 років, аж до його смерті. Від цих стосунків Ліна Костенко народила сина Василя. Дочка Ліни Василівни Оксана Пахльовська теж стала письменницею, вона живе з матір’ю в Києві. А от син поетеси працює програмістом у Штатах. Онука Костенко Ярослава-Франческа Барб’єрі вивчає філософію в Римському університеті «Ля Сап’єнца», де її мама завідує кафедрою україністики.

Ліна Костенко має чимало регалій, хоча вони для неї нічого не значать. Вона – почесний доктор Чернівецького національного університету (2002); лауреат Державної премії                  ім. Т.Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»); лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року. Має відзнаку «Золотий письменник України» (2012р.)

Твори Л.В.Костенко перекладено англійською, білоруською, естонською, італійською, німецькою, словацькою та французькою мовами.

На нинішньому поетичному Олімпі України  Ліна Костенко живе як «голос народу», її поезія неповторна і мудра. Встановлена нею планка духовності стає дороговказом наступним поколінням творчої інтелігенції.